ЛІТЕРАТРНА СТУДІЯ “ПЕРО”#бібліотечні_пера
Шановні жителі громади, пропонуємо вам цікаву оповідку від жительки смт Клевань за псевдонімом Лариса Озерна.
ЧАКЛУНСЬКИЙ СКАРБ
Поряд з Клеванським замком в одному селі жив чоловік. Чоловік як чоловік, не старий та вже й не молодий. Жив, сам собі раду давав і господарство тримав, і город. Ну як вже в селі. Нікому в допомозі не відмоляв, та й сам чужої допомоги не цурався.Коли він з’явився в селі? Та звідки? Ніхто вже не пам’ятав, та й нікому діла до того не було. Бо в селі у кожного й своїх клопотів вистачає.Одна тільки була в того чоловіка дивина: нікого він до свого будинку не впускав. Ото було покличе кого, допомоги в полі або з худобою, то вже на подяку не пошкодує. Стола мав на дворі, от за ним і пригощав, а як зима, то кличе до літньої кухні, а в хату зась.Сусіди спочатку дивувалися, а потім вирішили – живе чоловік сам, сам господарює, може стидається свого холостяцького побуту. Тож ніхто й на це уваги не звертав. Не пускає, то й не треба. Так спокійно проходило його життя в тому селі, як вода тече в річці в погожу днину.Аж ось в тих краях одного літа почалися грози. Дивні такі грози. Однієї ночі в одному селі гроза, а більше ніде немає, наступного дня – в іншому. А ще такі ті грози сильні були, що де не йдуть, то обов’язково з пожежею. Ще й пожежі стаються якісь дивні, як на вибір. От судіть самі…
ІЖила в селі жінка. Все до неї дівчата бігали, а вона їм привороти на чоловіків робила. От сходить до неї дівчина, то вже парубок на якого приворот робила, за нею як цуцик бігає. І чи жонатий був чи дівчину мав – все забуває.Отож хто тій жінці дякував, а хто від її заговорів гіркі сльози лив. Бо не одна дитина через ту жінку сиротою при живому батькові залишилася. І не одна наречена з розбитим серцем горювала за втраченим коханим.От однієї ночі під час грози загорівся в тієї жінки хлів. Нічого більше полум’я не зачепило, крім хліва. Худоба й та врятувалася. Правда, так ніхто і не знає, як та худоба з хліва втекла, але не згоріла.Як став той хлів горіти, як вискочить господиня з хати, та як почне голосити, неначе в неї дорожчого нічого за той хлів і не було. І на худобу не дивиться, і за хату не переживає, а все за хлів бідкається.Хоч і старалися сусіди загасити, та згорів той хлів вщент, нічого крім попелища не залишилося. А господиня вся від горя чорна стала, та мало що не виє з розпачу. ЇЇ заспокоюють, кажуть що нема за чим побиватись адже і хата ціла і худоба жива. Та жінка наче не чує, кричить що все її добро пропало.
На другу ніч в другому селі гроза. І знову пожежа. У жінки що всім на картах ворожила.Буває розкаже кому таку, долю що кращої і в казці не знайдеш, та нічого з того ворожіння не збувалося. Біжить та обманута до ворожки, кричить, що купу грошей за ворожіння віддала, а з того пророцтва в житті один пшик…Ворожка відповідала:«То ж так карти показували. Ти сама винна, мабуть, якимось своїм вчинком невірним всю свою гарну долю зіпсувала». Але гроші не повертає.Отож загорівся в грозу в тої «володарки карт» льох. Диво тай годі! Сарай поряд і клуня дерев’яна, але нічого не зайнялося, а тільки льох, що посеред усіх споруд стояв.Як побачила господиня, що льох горить, то й свідомість втратила. А як опритомніла, то так кричала та голосила за тим льохом, що в сусідньому селі було чути. Й тут дивувалися: хата ціла, худоба ціла, а через один льох так побивається. Гасили звичайно всі хто міг того льоха, та намарно. дощ і люди відрами воду лили, а він знай собі горить. І згорів до тла, тільки яма глибоченна залишилася.Відвели ту ворожку до хати ледь живу від горя. А вона все бідкається, що без нічого залишилася.На третю ніч ще в одному селі гроза, та й також з пожежею.І в цьому селі не в простого селянина горіло. А горіло у дядька, що людей лікує. Ні, лікарем він не був, але запевняв, що лікувати вміє. От і вірили йому люди. Як у кого яка болячка, то йдуть до того дядька. Хто сам, а кого і відвести доводилося.І лікує той дядько всі хвороби. За добрі гроші звичайно. Хто виліковувався, а хто й помирав. Як кому його лікування не допомагало, то він казав, що вини його в тому не має, що така вже доля хворого. А те, що він до цього їх завзято лікував та гроші брав – це вже таке.Загорілася в того горе-цілителя дровітня. Та й так горить, що на аж на все село. Вискочив той «лікар» з хати, та й давай в полум’я кидатись, ледве його сусіди відтягнули.Тримають його попід руки, а він все вириватися намагається та до дровітні бігти.Дровітню загасити, звичайно, не змогли. Згоріла вона, лише чорна пляма залишилася, як і не стояло там ніколи нічого.Мало з розуму не зійшов господар. Стоїть, руками себе охопив, хитається та й сам до себе говорить. Що там він говорив, ніхто добре не чув, але кажуть, що все про якесь добро бідкався. Всі розійшлися , а він так до світанку й простояв.Отож ідуть ночами грози, а по селах розповіді про дивні пожежі ширяться.Стали люди в нашому селі помічати, що той чоловік, який нікого до хати не пускав, з кожним днем стає все похмуріший і похмуріший. Та все рідше зі своєї хати виходить. На дворі сонце, тепло, а він весь день в хаті сидить.
Якось серед ночі прийшла гроза в село. Як тільки перший грім та блискавиця сяйнули, повибігали люди з осель, бо знають: без пожежі не обійдеться!Аж тут як вгамселить блискавка в хату того чоловіка і зайнялася, як смолоскип. Кинулися сусіди гасити – та де. За лічені хвилини не стало з хати нічого. Плачуть жінки, бо напевне з хатою згорів і господар. Та нічого вже не вдієш. Поплакали, побідкалися над згарищем і розійшлися, тільки дим по землі стелиться.Пропав чоловік.Та не всі в селі вірили в те, що він згорів у хаті. Були й такі, що казали наче бачили, як той чоловік коли починалася гроза, біг з великим клунком в бік старого кладовища, яке ще «єврейським» називають.Хто вірив, а хто ні, але більше того чоловіка ніхто не бачив.А насправді, той чоловік був великим чаклуном, і не одне лихе діло скоїв. Це вдень він прикидався добрим та хазяйновитим. А що він вночі робив, то краще нікому й не знати. Одне скажу, доброго нічого.І ось, коли почалися ці грози з пожежами, зрозумів він, що й його не мине це полум’я. Тому зібрав він свій скарб, а за своє довге життя він добре назбирав, і з першими краплями дощу побіг до кладовища.На кладовищі він сховав свій скарб у одній із могил. Зачаклував він свій скарб так, щоб ніхто його знайти не міг. Не тільки простий смертний, а й такий самий чаклун, як він. Сховав, а сам ще до світанку пропав, наче й не було його ніколи.Після того, як не стало чоловіка, село почало багатіти, господарства розвиватися, худоба множитися.Минув час . Люди в селі вже й забули про того чоловіка, а хто й не знав взагалі. Аж от однієї ночі на кладовищі серед могил запалахкотів ледь помітний вогник, та й почав по кладовищі сновигати. То повернувся чаклун за своїм скарбом.Став він свою схованку шукати. Шукає, шукає та знайти не може. А виявляється, що коли він той скарб зачаклував, то такий наляканий був тією грозою, й так хотів, щоб ніхто не знайшов його коштовності та золото, що перестарався й поклав таке закляття, що не тільки на чужих, а й на нього самого діяло. Як вже він тільки не старався, як не шукав, та де там – не може знайти та й годі. Розсердився, розійшовся, став з могил заклинаннями плити зривати, став хрести виламувати, склепи перевертати. Та все марно, нічого так і не знайшов.Вдень побачили люди страшну картину на тому кладовищі. Хрести поламані, плити на могилах розбиті, склепи розвернуті. А що ніхто тоді в чари не вірив, то вирішили, що то якісь вандали зробили. Нікому й на думку не спало, що то одна людина на таке здатна.З того часу не раз з кладовища блукаючий вогник вночі видно. Кажуть, що то чаклун так серед могил і вештається, все той скарб шукає…© Лариса Озерна
