ЛІТЕРАТРНА СТУДІЯ “ПЕРО”
#бібліотечні_пера
Пропонуємо Вашій увазі нову історію від жительки смт Клевань за псевдонімом Лариса Озерна.
ОЗЕРНА РУСАЛОНЬКА
Коли йдеш або їдеш до “тунелю кохання” праворуч дороги, де закінчуються хати та починається ліс, є маленьке болотце. Там за тим болтцем, поміж дерев у лісі, ви ніколи не бачили дівчини у білому вбранні? Ні… Тоді ви погано дивилися. Отже слухайте.
Старі люди розповідають, що раніше на місці цього болотця було велике, гарне озеро, куди на смарагдовий трав’яний берег, приходили купатися в блакитній прозорій воді всі жителі селища. Затяті рибалки тут рибалили, а місцеві господині викохували своїх качок та гусей.
З якого саме часу не скажу, бо й ніхто вам не скаже, але почали люди розповідати дивні речі, що коїлися на цьому озері. Казали, що жила в ньому русалка. Що бачила її там не одна людина, і всі однаково описували. Була вона дуже вродлива, завжди весела, в білому вбранні. Ні, на берег вона не виходила, тільки з води й виглядала.
От нахилиться хтось, в воду зазирне, а на нього з води красуня заглядає та й посміхається.
Де вона взялася та чому саме це озеро вибрала нікому не відомо, а от що чудеса після тих зустрічей траплялися – це чиста правда.
1
Жила в селищі дівчина, був у неї наречений. Батьки вже й посаг приготували і гроші на весілля відклали. Бо зустрічалися молодята вже давно та й кохали один одного до нестями. Ніхто їх поодинці й не бачив , все разом та разом. Дівчина собі вже й весільну сукню справила і гостей на свято було запрошено. Аж тут як грім серед ясного неба – не хоче хлопець одружуватися. Каже, що знайшов собі іншу , що покохав її , а те що було до цього , то все були дурниці – так дитяча закоханість.
Що дівчині робити, адже вже жили майже разом , хто ж з нею після цього всього одружиться. Та й як кохання з серця вирвати. Якби хоч поїхав її колишній жених з селища, то ж ні, ходить з новою коханою, ще й насміхається з дівчини, що мовляв собі придумала якусь любов, а то тільки дружба була. Його нова обранка і собі сміється над нею.
Що й казати, не стало життя в дівчини. Та й батьки, що раз, дорікнуть невдалими залицяннями. А на люди хоч не виходь.
Отож вирішила дівчина, нема що робити їй більше на цьому світі. Зібралася ввечері й пішла до озера. Сіла на березі та й чекає щоб стемніло, аби ніхто не побачив та не врятував.
Сидить над водою плаче над своїм загубленим життям, над коханням своїм сплюндрованим, що такою молодою мусить цю землю полишити й нема кому за нею й пошкодувати, крім батьків. Раптом щось в озері її увагу привернуло. Глянула, а з озера на неї молода дівчина дивиться, тай сміється. Так наша дівчина налякалася, що й про намір свій забула. Кинулася від води на дорогу, а по ній саме їхав на службовій машині солдат. Він повертався в військову частину, що тоді була за “тунелем кохання” та й мало не збив дівчину. Зупинився, вийшов з машини, та й давай на неї лаятися, що вона під колеса кидається. Кричить: «Що якщо тобі життя набридло, то знайди інший спосіб собі віку вкоротити. бо мені через чотири місяці на побивку, а за грати я не хочу сідати».
Стоїть дівчина мовчки, тільки тремтить вся. Бачить солдат що перелякалася, пожалів її питає чи додому не підвезти. Погодилася дівчина.
По дорозі розповіла всю свою сумну історію, та про невдалу спробу самогубства, що через переляк так і не сталося.
Що там було далі не знаю, ніхто не розповідав, тільки кажуть через чотири місяці знову той солдат на тій машині ту саму дівчину віз.
Та на цей раз – одружуватися.
ІІ
Не далеко лісового озерця є районна лікарня. Поступила молода жінка. Що там в неї за хвороба була, не скажу, але потрібно було їй робити складну операцію. Отож операція необхідна, а от чи виживе після неї жінка лікарі ніяких прогнозів не давали.
Жінка була ще молода, не одружена, їй би заміж вийти та дітей народити, а тут таке.
А в лікарні як в лікарні, хто тебе чужий пожаліє. Палата в хірургії на шість чоловік одна, і в кожного своя недуга.
Отак сиділа жінка на ліжку, думала що їй робити, та й вирішила пройтися по свіжому повітрі, може легше на душі стане.
Вийшла з лікарні та й попрямувала через дорогу , до лісу. А там по стежці, куди виведе. От і привела її стежка прямо до озерця. Роздивилася жінка навкруги та й присіла біля води. Сидить та й думає, що може це останній її день на цьому світі. Вирішила хоч надихатися на останок свіжим повітрям, та надивитися на озеро та ліс, а не бачити білих лікарняних стін.
Сиділа-сиділа та й глянула у воду, а з води до неї дівчина вродлива посміхається. Відсахнулася жінка від води. Вирішивши, що то їй хвороба в знаки дається, що вже їй видітися всяке стало. Пішла вона назад до своєї палати чекати на операцію.
На другий день прооперували її, та так добре все пройшло, що й самі хірурги дивувалися . Така складна операція і так все легко обійшлося . Видужала жінка, а коли прийшов час до виписки, то вже й мала нареченого – хірург, що за нею доглядав її заміж покликав. А вона звісно погодилася ,бо покохала його .
ІІІ
Та не тільки з жінками там дива траплялися.
Жив колись у селищі сирота. Звідки він взявся, хто були його батьки, ні він сам, ні хто інший не знав.
Отак поневірявся він по людях. Літом ще нічого. Кому води наносить, кому на городі допоможе. То яблуко, то грушка – так він і жив. Заробить на кусок хліба, а спав де прийдеться.
Зимою було гірше – кому дров наколе, сніг біля хати розчистить, то їсти дадуть, ще й грошей трохи, а от ночувати не пустять. Отож ходив, то в підвалі біля труби опалення прихилиться, то потайки на завод до котельні пробереться. Так і перебуде зиму.
Не дурний же був хлопець, але ось так йому в житті не поталанило. На роботу ніхто не хотів брати. Бо раз безхатько, як не красти то пити буде. А він не крав і не пив та ніхто йому не вірив.
Одного літа не мав він ніякого підробітку, а їсти ж хочеться. От прийшов до озера, знайшов на березі стару вудку, якось її підлагодив, дістав черствого хліба з кишені, та й вирішив наловити в озері риби. Попрошу думає в когось сірники, розкладу багаття, насмажу риби, ото буде мені обід з вечерею.
Сів закинув вудку, а сам думає. Ну чого йому така доля випала. Скільки вже років поневіряється, а ще ж молодий. А як зістариться то що тоді буде? Та й сам собі заперечує, яка старість, от скоро знову зима – хоч би її пережити, де вже там старість.
Отак сидів сумував та й воду подивись, чи не клює в нього бувало. Дивиться а на нього з води чарівна русалка поглядає та й посміхається.
Розсердився хлопець, що й так життя не має, та й ще таке привидиться наче озеро й те з нього сміється. Розмахнувся та зі злості жбурнув окраєць хліба, який в руці тримав, у воду. А саме в той час на озері пасла качок молода дівчина. Той хліб в її качку і влучив. Розкричалася дівчина на хлопця, бо думала, що він камінцем пожбурив. Кричить до нього, що їй і так важко з цими качками, бо і на роботі вона, і хазяйство треба якесь тримати, а допомогти їй нікому. То він вирішив ще й її качку забити.
Став хлопець перед нею виправдовуватися, що нічого такого він не хотів. Що не камінець то, а хліб. Дивляться вони а качка дійсно хліб їсть. Тож повірила йому дівчина. А він все перед нею вибачається та допомогу свою пропонує. Погодилася дівчина, щоб він їй допоміг качок загнати. А через п’ять років двоє синів близнюків тієї дівчини та того сироти на озері качок пасли.
ЕПІЛОГ
З роками замулилося озеро, а з часом і зовсім майже висохло. От і розповідають що з тих пір на тому місці де зараз болотце , стали поміж дерев помічати білу постать. Наче, це та сама русалка чарівна блукає в лісі і чекає, щоб знову повернутися до озера.
А ще старі люди кажуть, що колись таки знову з болотця стане озеро і можна буде побачити в його водах усміхнену молоду русалоньку, кому ну дуже вона потрібна.
Не знаю як ви, а я старим людям вірю.
Автор Лариса Озерна
