В ПАМ’ЯТЬ ПРО МАТІР

ЛІТЕРАТУРНА СТУДІЯ “ПЕРО”
СПОГАДИ ПРО МАМУ
#бібліотечні_пера
Наша мама попри стовідсоткову зайнятість завжди знаходила для нас час. Давати нам усім раду – справа не з простих, адже нас у неї було шестеро. Всіх треба нагодувати, глядіти хворих, ходити на збори в школу, вручну все і часто прати, купувати одяг і продукти, поратися по хатніх справах, глядіти город. Все це і багато чого іншого вона брала на себе і якимсь дивом встигала.
Коли ми бешкетували, то вона ставила нас у кут, інколи шмагала по ногах кропивою чи тоненькою різкою і, навіть, лякала нас батьком, якого боялися понад усе. Батько ходив щоденно на роботу, а мама господарювала вдома. Якщо ми поводилися чемно, то вона кидала нам компліменти і хвалила.
Ми завжди допомагали мамі. Хтось з дівчат готував обід з мамою, дехто з хлопців ходив у магазин, інші наводили лад на подвір’ї. І всім цим керувала мама. Вона була добра, піклувалася про нас, часто не говорила батькові про наші погані вчинки, і ми зовсім її не боялись. Про повагу до мами тоді не йшлось, бо ми були занадто малі. Сама вона не була педагогом і виховувала нас не системно, а по ситуації так, як більшість матерів.
Мама, мабуть, використовувала правило «батога» і «пряника». Коли ми ставали непослушними – працював «батіг», а ось «пряників» у нас було більше. Складалось враження, що мама поводилася з нами, інколи, як рівноправна. Ми ділилися з нею усіма секретами (особливо дівчата), скаржилися на невдачі, а вона допомагала нам як могла і як вміла. Вона розказувала нам різні цікаві та містичні історії, співала пісні, веселилася з нами. В тих моментах вона ставала нами. Коли доходило до смішних історій, вона нас підбадьорювала і сама щиро сміялась. Ми могли би сміятись ще багато і довго, та коли на очах з’являлися сльози від сміху і радості, і всі отримували позитив, мама тоді зупинялась. Ми знову просили її веселитись, але вона знала міру, відмовляла нам і йшла у своїх справах. Через небагато часу вона ставала серйозною і поверталася до буденних реалій. Те, що мама була для нас найпершим і найкращим другом, я зрозумів коли створив свою сім’ю.
Від неї вперше я почув Гімн «Ще не вмерла Україна…», який вона співала мені під ковдрою, ще в далекому 1962 році і просила мене нікому і ніколи не розказувати про це, бо батьків могли арештувати. Вона також розказала про боротьбу січовиків Карпатської України з угорськими окупантами в 1939 році, оскільки була очевидцем цих подій в дитинстві.
Настав час, і я покинув батьківську хату, перестав грітися біля рідного вогнища. Доля закинула мене від дому на декілька сотень кілометрів. До рідних мені людей приїжджав один раз на рік, а інколи і рідше. Розмовляв з кожним, хто там жив, бо вони хотіли знати все до дрібниць. Окрім обговорення буденних подій, мама ставила мені оригінальні та несподівані запитання. Її цікавило чому помирають королі, царі, імператори, президенти, прем’єри, священики, лікарі. Я ж відповідав їй, що хто не народжується, той і не помирає. Тоді вона вмикала свою філософію: «Всі керівники країн, маючи великі статки, не можуть відкупитися у Бога від смерті. А як бути з лікарями, що знають все про наші болячки і не можуть самі себе убезпечити і помирають? Ну, а духовенство, що наближене до Всевишнього, теж могло би випросити вічне життя у Господа? Але ж ні!» На свої ж запитання мама відповідала коротко: «Дитина вже народжується грішною, і людина все життя грішить, а за гріхи треба платити власним життям.»
А ще наша мати була великою оптимісткою. Одного разу почув від рідних, що в неї проблеми з серцем, і телефоную їй, а вона у відповідь: «Та ну його з серцем, аби здоров’я !» Коли ж помер батько, то мамі в будинку стало сумно та одиноко і вона подалася до кожного з нас в гості по черзі. Побувала в дочок, синів відвідала. Якось я запитав її, чому вона не вдома і почув у відповідь: «Трохи побувала в однієї дочки, а смерть у двері стукає, а я покинула і втекла до іншої дочки. Але ж вона і туди за мною, а я втекла до сина. Смерть мене і там знаходила, а я вже в тебе, в Клевані. Отак і живу, втікаю від тієї несамовитої.» Повна чаша оптимізму та мудрі слова. Пам’ять про маму вічно житиме у наших серцях.

В ПАМ’ЯТЬ ПРО МАТІР
Не стало матусі, не стало тепла,
Дорога життя закінчилася вмить.
Погас той промінчик любові й добра,
Душа розривається, серце щемить.

Позліталися ми, немов птáхи весною,
Щоби маму провести в останню дорогу.
Ми за нею були, як за тою стіною,
Зáвжди мали в житті ми надійну опору.

Вже не чує пташиного співу,
Не торкається гілки людського буття,
Вже не знає, не чує біди, ані гніву,
Ані радості й втіхи свого життя.

Вже не бачить щоранку, як сонце встає,
Вже не чує дитячого сміху
І поради щоденні нам не дає,
І не скаже словечко на втіху.

Вже «гуцулку» по святах не буде «крутити»
І не чутиме інші пісні,
І в молитвах щоденних не буде просити
Миру й спокою нашій сім’ї.
©ЙОСИП КАПТОЛА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *