ЛІТЕРАТУРНА СТУДІЯ “ПЕРО”
#бібліотечні_пера
Пропонуємо вашій увазі замальовки із життя про тварин та птахів.
БРАТИ НАШІ МЕНШІ. . .
Одного разу я впіймав пташку,що залетіла в коридор другого поверху. Особливого опору вона не чинила, бо всі її намагання вибратися з приміщення були приречені на невдачу. Я тримав її в долоні, а вона щебетала, мабуть щось «говорила» мені. Коли ми опинилися на дворі, я випустив її. Пташка знову заспівала і полетіла, але метрів через сто повернулася назад, вималювала над моєю головою коло, щедро і густо защебетала і відлетіла. Я подумав, що вона вирішила віддячити мені за добру справу. Провівши паралель з нами, людьми, прийшов до висновку, що ми не завжди дякуємо за добро, яке вчиняємо один одному, не завжди цінуємо добрий вчинок або навіть і забуваємо. Жаль, адже життя таке коротке… . . .Якось я проходив мимо будівельного майданчика, на якому був виритий глибокий котлован. Переборюючи власну цікавість, підійшов ближче і побачив на дні собаку, який жалібно скавучав і дуже мені зрадів. Глибина котловану становила не менше 2,5 метра. Вибратися з ями самотужки у нього не було можливості. На щастя, поруч лежала драбина, якою я спустився і дістав на поверхню собаку. Він почав бігати навколо мене, видавати різні звуки. Задоволенню його не було меж. Коли я вирушив до місця проживання, то собака супроводжував мене протягом всього маршруту, а це не менше двох кілометрів. До квартири його не впустив. Яким же було моє здивування, коли наступного дня побачив того ж собаку, що вірно сидів і чекав мене. Він повторив цю варту ще декілька днів, а потім пішов. За ці дні я його підгодовував. Але не їжа його тримала. Він виконав свій обов’язок. Я дякую тому собаці, що він віддячив мені. . . .Ще один цікавий випадок трапився колись біля контори Клеванського лісгоспу. В басейн, що знаходився поруч, впала собака Муха. Там було неглибоко, але вона не могла чомусь вибратись. Я допоміг їй це зробити, а коли тваринка звільнилась від водяного полону, то лизнула мене в щоку. Я збагнув, що друзі наші менші – розумні істоти. Замість того, щоб борознити космічні простори, створювати масову смертельну зброю, вживати наркотики та інше, людство могло би попрацювати над вивченням мови та інших інтелектуальних здібностей тварин.. . . В Клевані ми років 4 чи 5 тримали гусей. Одного року із зграї залишилися гусак і гуска. Вони разом гуляли, а гусак ревниво оберігав гуску. Якось гуска з невідомих причин зникла. Я сидів на лавці біля будинку і розмовляв з сусідом. До мене підійшов гусак і почав видавати звуки «ґа – ґа». Я зметикував, що він повідомляє мені про пропажу і кажу: – Іди шукай. Гусак пішов, але за 10 хвилин повернувся знову сам і вже видав три звуки «ґа – ґа – ґа». Мені довелось його знову відправити. Невдовзі гусак повернувся з гускою і дуже голосно і довго ґаґав, мабуть дякував і повідомляв, що знайшов подругу. Дуже жаль, що під руками не було відеокамери, щоб зняти цей унікальний випадок.. . . Якось йшов дорогою у справах. Праворуч на узбіччі сидів кіт, який почав переді мною переходити дорогу. Я в якійсь мірі забобонний, тому сказав йому: «Стій! Спочатку я пройду!» Дивно, але кіт зупинився, відійшов декілька кроків назад і присів. Через три-чотири кроки оглянувся в бік кота і побачив, що він продовжував сидіти. Тоді я йому сказав: «Тепер іди!» Дивно, але кіт встав і пішов. А хто сказав, що брати наші менші нас не розуміють?. . .Одного зимового ранку я підійшов до вікна на кухні і зачаровано спостерігав за зимовим пейзажем. На нашому городі лежала товста білосніжна ковдра, а по деревах іноді стрибали пташки. Під променями сонця виблискували кришталики снігу, переливаючись різноманіттям кольорів. Невеликий вітерець погойдував яблуневі гілки. Аж тут на металеву огорожу вистрибнув чорний з білими латками кіт. Він обережно і не дуже впевнено почав рухатися парканом в сторону дороги. Коли він пройшов метрів зо три, зупинився, подивився обабіч, начебто хотів рухатись далі, але знову присів. А я з кухні до нього: «кіс-кіс». Кіт миттєво відреагував і повернув голову в мою сторону. Через хвилину піднявся і попрямував далі, а я знову: «кіс-кіс». Кіт зупинився і подивився на мене. Поки він йшов далі, я ще двічі обзивався до нього, і він чув. В кінці паркану кіт стрибнув на дорогу і попрямував у невідомому напрямку. Мене ось що вразило! Слова «кіс-кіс» я вимовляв тихо, в хаті, через три скла на склопакеті, на віддалі від 5-ти до 10-ти метрів, і він чув. Надзвичайно тонкий слух дозволив йому мене почути. Це унікально, фантастично! А ми кажемо, що людина – цар природи. Та невже..?. . . Мій батько в юнацькому віці пас вівці у хащах. Йому допомагали два великих білих собаки – кавказькі вівчарки, які охороняли овець від хижаків. Якось в отару навідалася лисиця. Собаки накинулись на неї, але вона злісно показала їм зуби і видала загрозливі звуки. Агресія собак кудись поділась. Мало того, вони відступили від лисиці і сховались за пастухом. Довелось батькові брати велику гілку з дерева, якою і прогнав руду з випасу.. . . Старші люди розказували захоплюючу історію. Хтось із них йшов лісом, шукав гриби, і натрапив на жахливу сцену. Олень рогами затиснув ведмедя до дерева так сильно, що обидва загинули. Версії очевидців були такі: олень боявся відпускати жертву, а дехто казав, що причиною смерті оленя стало те, що він не міг витягнути з дерева роги. . . . У Клевані ми багато років тримали свині. А це клопітно, бо їм потрібно варити і давати їжу, прибирати за ними. В один із днів я взяв лопату, віник і почав вичищати гній. В процесі прибирання в куточку клітки на підлозі я побачив невеликий отвір і зрозумів, що ту дірку зробили миші або щурі. Раптом з отвору визирнули і вийшли назовні два великих щурі. Я зупинив роботу. Вони переглянулись, «зацвірінькали» і кинулись до моїх ніг: один до правої, а другий до лівої, почали ними швидко підніматися і вискочили мені на плечі. Обидва там знову «зацвірінькали», наче горобці, миттєво спустилися вниз і зникли у своїй норі. Все це тривало не більше трьох секунд. Я стояв наче заворожений. Про що щурі «розмовляли» на моїх плечах – невідомо. Здогадуюсь, що вони мене попереджали, щоб їх не чіпати. Я не злякався, бо не було часу. Неприємне відчуття і переляк наступили пізніше і тривали декілька годин. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, у мене на тілі виступають «мурашки».. . . Зовсім недавно я став очевидцем цікавої та захоплюючої сцени. Собака, очевидно безпритульний, почав переходити дорогу у місці пішохідної «зебри». Автівки з обох сторін зупинилися. Собака йшов не кваплячись, розважливо, спокійно, без остраху і підбіг лише на останньому метрі переходу. Всі з захопленням дивилися на цікавого перехожого. Дуже шкодую, що під руками не мав засобів відео чи фото.
© Йосип Каптола
