Роман “Доця” української письменниці Тамари Горіха-Зерня розповідає про події в Донецьку 2014 року. Біль, втрату та силу жити далі.
“…У будинку не знайшлося лопати, тому я нарізала землю ножем і виймала відром. Це тривало довго, до пізньої ночі. В одну могилу я поклала наших, а потім відійшла на інший куток городу і викопала яму для тих трьох. Я зібрала у домі всі рештки, які знайшла, фаланги пальців, уламки кісток, волосся, – все, що було. Але перед тим я обшукала їхні кишені та спалила документи. Яма вийшла не дуже глибокою, не більше як метр глибиною, і мені довелося утрамбувати їх ногами, щоб помістилися. Я засипала землю і притоптала, щоб і горбочка не лишилося.
А потім повернулася до своїх. Я не хотіла їх просто так закопувати, без жодного слова, це неправильно. Тож набрала в колодязі води і вмилася над могилою, змила руки. Прочитала молитву замість священника і освятила землю. Там немає ні хреста, ні знаку, але я пам’ятаю, де вони лежать, і колись покажу дитині…”
Уривок з роману “Доця” Тамари Горіха-Зерня.
